— О, це так! Усе це правда! Інша любов, — не моя, — не витримала б такого іспиту. А моє кохання вийшло з нього ще палкіше та загартованіше. Ви думали сховатись од мене, повернувшись до Парижу; ви думали я не наважусь кинути скарбницю, що пеклуватися нею доручив мені мій король. О, що мені скарби всього світу і всі королі цілої землі! У сім день потому я повернувся до вас. Тоді ви не мали нічого мені сказати. Я важив милостю короля, своїм життям, щоб побачити вас нехай одну тільки мить. Я не доторкнувся навіть до вашої руки, — і ви мене простили, бачивши таку мою покірливість, таке моє каяння.
— Так, але поговір людський використав це безумство, до якого я була зовсім непричетна. Ви добре знаєте це, мілорде. Король, підбурений кардиналом, спалахнув великим гнівом. Мадам Верне звільнено, Пютанжа вигнали, мадам Де-Шеврез зазнала неласки, і коли ви побажали повернутися до Франції, як посол, то король, — згадуєте, мілорде? — сам король став опір.
— Так. І Франція заплатить війною за відмову свого короля. Я не можу більше бачити вас. Зате я хочу, щоб ви щодня чули про мене. З якою метою, думаєте ви, відбулася експедиція до Ре й склався союз із протестантами Ла-Рошелі? З бажання бачити вас! Я не маю надії озброєною рукою дотягтись до Парижу. Це так. Але після війни буде мир. Цей мир вимагатиме посередника, і за такого посередника буду я. Тоді ніхто не насмілиться відсунути мене, і я повернуся сюди, я побачу вас і на хвилинку буду щасливий. За моє щастя тисячі людей заплатять своїм життям. Але що за важниця! Аби тільки я міг побачити вас! Може, все це безрозсудність, безумство! Але скажіть мені: яка жінка мала палкішого коханця? Яка королева мала відданішого слугу?
— Мілорде, мілорде! Замість боронитися, ви кажете слова, що промовляють проти вас. Усі докази кохання, що їх ви наводите мені, мілорде, вони — майже злочин.
— Це тому, що ви мене не любите. Якби ви мене любили, ви бачили б усе, про що я кажу вам, в іншому освітленні.
— Ах, мілорде! Ви мало мене слухали й не так зрозуміли. Я не хотіла сказати…
— Мовчіть, мовчіть! — благав герцоґ. — Якщо я щасливий, — хай помилково, — то не будьте так жорстокі, не позбавляйте мене мого щастя. Ви сами сказали, що мої вороги затягли мене в пастку. Мабуть, тут я й наложу головою, бо дивно, — від якогось часу я передчуваю, що скоро помру.
