— О, боже милий! — жахнувшися, скрикнула Ганна Австрійська, виявивши тим, що бере в долі герцоґа участь більшу, ніж хотіла вдати.
— Я кажу про смерть не для того, щоб залякати вас, мадам. Ні, те, що я вам говорю, навіть смішно. Повірте, я не звертаю уваги на такі передчування. Але те слово, що його ви тільки но вимовили, та надія, що її ви майже подали мені, винагороджує мене за все, навіть за саме моє життя.
— І в мене, — мовила Ганна Австрійська, — і в мене бувають передчуття і віщі сни. Мені снилося, ніби я бачу вас скривавленого, пораненого…
— У лівий бік ножем, правда? — перебив Б'юкенгем.
— Саме так, мілорде, ножем у лівий бік! Хто міг сказати вам, що я бачила цей сон? Я довірила його тільки богу в своїх молитвах.
— Більше мені нічого не треба! Ви мене кохаєте! Цього досить!
— Я кохаю вас? Я?
— Так! Невжеж бог посилав би вам такі само сни, що й мені, якби ви мене не кохали? Невжеж ми мали би одні й ті ж самі передчуття, якби нас не об'єднували наші серця? Ви кохаєте мене, королево, і будете оплакувати мене.
— О, боже мій, боже мій! — скрикнула Ганна Австрійська. — Я не маю сил знести цього. В ім'я неба, дуко, уїжджайте, уїжджайте! Я не знаю, кохаю вас, чи ні. Але я знаю, що не порушу присяги. Згляньтесь на мене і уїжджайте. Коли вас уб'ють і ви умрете у Франції, коли я буду думати, що то кохання до мене спричинилося до вашої смерти, я ніколи не втішуся, я збожеволію. Уїжджайте! Благаю вас, уїжджайте! Повертайтеся до нас, як посол, як міністер. Повертайтесь, оточений вартою, що захищатиме вас, людьми, що оборонятимуть вас, — тоді я не буду боятись за ваше життя і матиму щастя вас бачити.
— О! Невжеж правда те, що ви кажете?
— Так! Правда!
— Дайте ж мені, на доказ вашої до мене прихильности, якунебудь річ, що доводила б, що це не сон; щонебудь, що носили ви, і міг би тепер носити й я: каблучку, намісто, ланцюжок.
— А ви ж уїдете, як я дам вам те, чого ви просите?
— Так!
— Зараз же?
— Так!
— Ви залишете Францію й повернетеся до Англії?
— Присягаюся вам.
