— Її, пане, викрадено.
— Викрадено! — згукнув комісар. — Ага!
З цього — „ага“, — Бонасьє зрозумів, що справа його заплутується щораз більше.
— Її викрадено! — повторив комісар. — Чи знаєте ви ту особу, що її викрала.
— Здається, знаю.
— А хто ж це такий.
— Візьміть на увагу, пане комісаре, що я не втверджую, а тільки маю підозру.
— На кого маєте підозру? Побачимо. Тільки кажіть відверто.
Пан Бонасьє був у замішанні: чи все заперечувати, чи сказати всю правду. Якщо він заперечуватиме, — можуть подумати, що він забагато знає для того, щоб признатися. Навпаки — сказавши все, він доведе своє бажання бути на користь їм. Отже пан Бонасьє поклав сказати все.
— Я маю підозру, — сказав він, — на чоловіка, високого на зріст, смаглявого, показного на позір, з усіх ознак великого пана. Він, мені здається, багато разів стежив за нами, коли біля воріт Лювру я чекав на свою жінку, щоб провести її додому.
Комісар, здавалося, захвилювався.
— А як його прізвище?
— Прізвища я не знаю, але, стрінувши, відразу впізнаю його хоч би серед тисячного натовпу; запевняю вас.
Чоло комісара облягли хмари.
— Так ви кажете, що впізнали б його серед тисячі? — перепитав комісар.
— Тобто, — відповів Бонасьє, зрозумівши, що вибрав помилковий шлях, — тобто…
— Ви сказали, що впізнали б його, — ствердив комісар. На сьогодні досить. Перше, ніж підемо далі, треба повідомити декого, що ви знаєте того, хто викрав вашу жінку.
— Але я не казав, що знаю його! — розпачливо скрикнув Бонасьє. — Навпаки, я сказав, що…
— Одведіть заарештованого, — звелів комісар двом поліцаям.
— Куди його відвести? — спитав секретар.
— До камери.
— До якої саме?
— А, боже мій, до першої-ліпшої, аби тільки добре зачинялася, — відповів комісар з байдужістю, від якої бідолашного Бонасьє обсипало морозом.
Не зважаючи на стогони Бонасьє, — до того вони вже призвичаїлись, — поліцаї підхопили в'язня попід руки й по-
