— Покличте до мене Рошфора, — сказав півголосом Рішельє. — Нехай зараз же прийде, якщо він вже повернувся.
— Граф тут, — доповів офіцер. — Він дуже просить дозволу поговорити з вашою еміненцією.
— То нехай увійде, — жваво відказав Рішельє.
Офіцер кинувся з кімнати з тою швидкістю, з якою всі слуги кардинала виконували звичайно його розпорядження.
— З вашою еміненцією? — бурмотів Бонасьє, поводячи навколо блудними очима.
Не пройшло й п'яти секунд по виході офіцера, як двері відчинились, і увійшла нова особа.
— Це він! — згукнув Бонасьє.
— Хто саме? — спитав кардинал.
— Той, що вкрав мою жінку.
Кардинал подзеленькав удруге. Офіцер знову з'явився.
— Здайте цього чоловіка тим двом тюремникам, і нехай він чекає, доки я не покличу його знову.
— Ні, монсеньєр! Ні! Це не він! — гукав Бонасьє. — Я помилився. Це зовсім інший, не схожий на того. Цей пан — чесна людина.
— Виведіть цього дурня! — сказав кардинал.
Офіцер узяв крамаря під руки й привів до передпокою, де знайшов двох тюремників.
Нова особа, що увійшла до кардинала, нетерпляче стежила очима за Бонасьє, поки його виводили, і, скоро двері зачинилися, наблизилась до кардинала й промовила:
— Вони бачилися!
— Хто? — спитав кардинал.
— Вона й він.
— Королева й герцоґ! — скрикнув Рішельє.
— Так.
— Де саме?
— У Люврі.
— Ви певні того?
— Цілком певний.
— Хто вас про це повідомив?
— Мадам Лянуа, абсолютно віддана вашій еміненції, як ви то знаєте.
— Чому не повідомила вона про це раніш?
— Чи то випадково, чи то з недовір'я, королева наказала пані Де-Сюржі ночувати в кімнаті мадам Лянуа й не відпускала її протягом цілого дня.
— Гаразд! На цей раз нас перемогли. Спробуймо взяти реванша!
— Я допомагатиму вам, монсеньєр, од щирого серця. Будьте певні.
