— Ювілер нічого не знає.
— Добре, добре, Рошефоре! Не все пропало. Може статися… може бути, все це вийде на краще.
— Не маю сумніву, що геній вашої еміненції…
— Виправить дурість мого аґента. Чи не так?
— Саме це я й сказав би, якби ваша еміненція дозволили мені закінчити фразу.
— А тепер ви знаєте, де ховалися герцоґиня Де-Шеврез і герцоґ Б'юкенгемський?
— Ні, монсеньєр! Мої люди не могли сказати про це нічого певного.
— А я знаю.
— Ви, монсеньєр?
— Так. Я, принаймні, здогадуюся. Вони ховалися — один на вулиці Вожірар, № 25, а другий на вулиці Ля-Гарп, № 75.
— Ваша еміненція бажаєте, щоб я дав наказа арештувати обох.
— Тепер запізно. Вони мабуть, уїхали.
— То маловажно; можна упевнитись.
— Візьміть десять чоловіка з моїх ґвардійців і потрусіть ці два будинки.
— Іду, монсеньєр!
І Рошефор миттю вийшов з кімнати.
Кардинал, залишившися сам, замислився і подзеленькав утретє.
З'явився той самий офіцер.
— Приведіть арештованого! — наказав кардинал.
Пана Бонасьє знову ввели. На знак кардинала офіцер ретирувався.
— Ви мене обманили, — суворо сказав кардинал.
— Я! — згукнув Бонасьє. — Я обманил вашу еміненцію!
— Ваша жінка, відвідуючи вулиці Вожірар і Ля-Гарп, ходила не до крамарів полотном!
— А до кого ж вона ходила? Боже милий!
— Вона відвідувала герцоґиню Де-Шеврез і герцоґа Б'юкенгемського.
— Так, — сказав Бонасьє, напруджуючи свою пам'ять, — так, так, ваша еміненція, маєте рацію. Кільки разів я й сам указував жінці на таку чудноту. Її крамарі полотном мешкають у будинках, що не мають вивісок. І кожного разу моя жінка починала реготати. Ах, монсеньєр, — вів далі Бонасьє, кидаючися до ніг кардиналових, — ви кардинал, ви великий кардинал, ви геній, якого поважає цілий світ.
Хоч як легко було перемогти таку буденну людину, як Бонасьє, а кардинал був радий. Потім, майже враз, в його
