Князь мав також звичку доручати Теофілеві Белє на переховування ріжного роду механічне знаряддя й хемічні речі — бите залізо, шріт, порох та якісь рідини, що від них нестерпуче смерділо. Теофіль Белє обережно ховав це в шахву з крильми і цей склад повсякчасно чимало турбував його.
Аркадієві було дуже тяжко терпіти призирство старих товаришів, що зберегли вірність божій службі. Коли вони зустрічалися з ним у своїх святих подорожах, вони висловлювали йому люту зненавість, або ж іще прикріше за неї співчуття.
Він одвідував указуваних йому князем Істаром анголів і вони вітали його майже завжди дуже радо. Але ледве він починав говорити їм про завоювання неба, вони не могли затаїти од нього своєї досади й незадовольнення. Аркадій зауважував, що вони не хотіли порушувати своє життьове становище, справи й звички. Нещирість їхніх заяв і вузькість їхнього світогляду, суперництво й заздрощі, що панували між ними, позбавляли його всякої надії прилучити їх до спільної справи. Добачаючи, як заслання услаблює характери і псує думки, він почував, що мужність його занепадає.
Одного вечора, коли він поскаржився на свою втому Зіті, вролива арханголиця сказала йому:
— Ходім до Нектарія: він знає способи лікувати журбу і втому.
І вона повела його в гай Монморансі, де спинилася на порозі невеличкого білого будинка, що межував зі спорожнілим од осени городом, звідки блискало лише шкло оранжерей та великі порепані гарбузи.
