покинувши мене лишень з франком та сімдесятма сантимами за душею…
І вона почала безладно оповідати, як Мішель Ґінардон покинув її, щоб зійтися з Октавією, дочкою рознощиці хліба. Вона слала на його голову купу прокльонів і лайок.
— Людина, що я утримувала своїми грошима протягом більше ніж п'ятидесяти літ! Бо ж і гроші і добрі знайомства і все инше — мала я. Я витягла його зі злиднів і ось, дивіться, як він мені за це подякував. Він на все здатний, ваш приятель! Він ледар! Його треба одягати як дитину! П'яничка!.. Тварь ганебна! Ви не знаєте його ще, m-r Сар'єт… Це шахрай. Він підробляє Джіотто, так, Джіотто, Фра Анджеліко; підробляє обома руками, щоб продавати їх по крамницях за справжніх; підробляє й Фрагонара і Бодуена… Він роспутник і невіра, а це ж найгірше, m-r Сар'єт, бо не боячись бога…
І довго ще Зефіріна роспливалася в клятьбі, а коли вже нарешті ледве дихала, m-r Сар'єт почав її заспокоювати, вертати їй надію. Ґінардон повернеться: п'ятидесяти літ згоди й єднання люде не забувають…
Ці співчутливі слова зняли нову бурю лютости і Зефіріна заприсяглася, що вона ніколи не забуде образи їй оце завданої, і не прийме більше це опудало до себе назад. Коли воно прийде на колінах прохати собі у неї вибачення, вона не поворухнеться, хоч би воно й закацюбло біля її ніг.
— Хіба ж ви не розумієте, m-r Сар'єт, що я зневажаю його, що я ненавижу його, що я гидую з нього?
