Сторінка:Анатоль Франс. Повстання анголів. 1926.pdf/133

Матеріал з Вікіджерел
Ця сторінка вичитана

Вона шісдесят раз висловила це горде почуття і шісдесят раз заприсяглася, що не хоче більше приймати Ґінардона, що не може більше його й бачити, навіть намальованого.

M-r Сар'єт не сперечався проти цієї рішучости, після стількох заяв уважаючи її незламною. Він не згудив Зефіріни і навіть похвалив її. Роскриваючи перед покинутою жінкою чистіші горизонти, він змалював їй крихкість людських почувань, заохотив її до зречення та насамкінець порадив їй побожно скоритися перед божою волею.

— Бо ж і справді, ваше подружжя, — сказав він їй, — так мало варте прихильности…

Далі він уже не міг говорити. Зефіріна притьмом плигнула на нього і люто почала трясти за комір.

— Він мало вартий прихильности? — скрикнула вона аж заходячись, — мало вартий прихильности? Мішель? Ах, добродію, та чи ж знайдете ви когось иншого, хто був би лагіднішим, жвавішим, розумнішим, хто був би так само як він завжди молодим, завжди… Мало вартий прихильности! Одразу видно, що ви анічогісінько не розумієте в коханню, старий йолопе!

Використовуючи скрутне становище m-r Сар'єта молодий д'Еспарв'є сховав маленького Лукреція в кишеню і, бадьоро ступаючи повз струшуваного Зефіріною бібліотекаря, зник у дверї, привітно помахавши йому на прощання рукою.

Здобувши талісман, він побіг на майдан Терн до мадам Міри, що прийняла його в червоній з золотом вітальні, де не видно було ні сови, ні жаби,