— Я очуняв серед прикрої темряви, і коли очі мої звикли до її густоти, я побачив навкруги себе своїх товаришів зброї; вони тисячами валялися на сірчаній землі, а крізь неї подекуди прохоплювалося синяве полум'я. Куди тільки сягало моє око, скрізь я бачив тільки вулкани, димні кратери і затроєні болота. Крижані гори та океани темряви оточували обрій. Бронзове небо нависло нам над головами. Місцевість була така страшна, що ми сиділи, спершись ліктями на коліна та підтримуючи голови в щоки кулаками, і гірко плакали.
— Але скоро, звівши очі, побачив я Серафима, що стояв переді мною, як вежа. На його первісну красу горе поклало свої хмарні й пишні шати.
— «Товариші! — сказав він нам. — Привітаймо себе і зрадіймо, бо ж ми визволилися з небесного рабства. Ми тут вільні, а краще воля в пеклі, ніж рабство на небі[1]. Нас не перемогли, бо воля до перемоги нам лишилася. Ми похитнули вже трон заздрого Бога; ми ж його й розвалимо. Вставайте, товариші, і вгору серця!»
— Одразу ж з його наказу ми наскладали гори на гори, а на вершечку поставили машини і почали шпурляти ними охоплені полум'ям скелі на божі оселі. Це надзвичайно здивувало небесне військо, і в місті слави розлягся стогін та знялися крики одчаю. Скоро ми сподівалися вже ввійти переможцями в нашу високу батьківщину, але
- ↑ Better to reign in Hell, than serve in Heav'n. Paradise Lost, книжка 1, вірш 254.
