Сторінка:Анатоль Франс. Повстання анголів. 1926.pdf/154

Матеріал з Вікіджерел
Ця сторінка вичитана

Гора Господня знову оточилася вінцем блискавок і грім, упавши на нашу фортецю, спопелив і роспорошив її.

— Після цього нового нещастя Серафим кілька часу сидів мовчки, міркуючи, головою спершися на руки. Потім він повернув до нас своє почорніле з горя лице. Тепер він був уже Сатана, дужчий за Люцифера. Вірні анголи товпилися навкруги нього.

— «Друзі! — сказав він нам. — Коли ми досі не перемогли, то це значить, що ми не гідні і не здатні перемогти. Так знаймо ж, чого нам бракує. Опанувати природу, здобути владу над Всесвітом, стати Богом — можна тільки через знання. Нам треба здобути грім; до цього ми й мусимо негайно приступити. Але ж не сліпа звага (ніхто не виказав сьогодні стільки мужности, як ви), не сліпа звага дасть нам Божі громові стріли, а наука й міркування. Перебуваючи скинуті в цій німій місцевості, візьмімось міркувати та дошукуватись прихованої сути річей. Пригляньмося до природи; досліджуймо її з потужним запалом і непереможною волею; напружмо сили, щоб збагнути і безмежну велич її цілого і безмежну мализну її частинок. Дізнаймось, коли вона буває безплідна і коли родюча; як вона творить тепло й холод, радість і горе, життя й смерть; як вона сполучує й роскладає свої елементи, як виробляє ніжне повітря, що ми їм дихаємо, скелі з діямантів і сафірів, звідки нас скинуто, божий огонь, що нас почорнив, та горду думку, що хвилює наш дух. Вкриті страшними