Сторінка:Анатоль Франс. Повстання анголів. 1926.pdf/157

Матеріал з Вікіджерел
Ця сторінка вичитана

несли їм утіху й науку. Ми не завжди бували їм зримі. Але вечорами на закрутах шляхів ми часто показувалися їм инколи в чудернацьких і сміховинних, инколи в величних і чарівних формах. Ми приймали на себе вигляд, який бажалося: дивовиська гаю чи води, поважного добродія, вродливої дитини, чи з роскішними стегнами жінки. Инколи ми глузували з них у своїх піснях, инколи випробовували їхній розум якимсь веселим жартом. Де-котрі з нас, мавши трохи ґвалтовну вдачу, любили дрочити їхніх жінок і дітей; загалом же всі ми завжди готові були стати на допомогу цим нижчим братам.

— Через зусилля наші їхня свідомість розвинулася до тої міри, що вони могли хоч помилятися, уявляти собі хоч хибні стосунки між речами. Так, вони були певні, що якісь таємничі нитки сполучують малюнок з живою дійсністю, і тому вкривали фігурами звірів стіни своїх печер та вирізували на кості подоби оленів та мамонтів, щоб забезпечити собі все це у здобич. До нудоти повільно пливли віки над цим зародженням їхнього розуму. Ми посилали їм у сні щасливі думки: приборкувати коней, холостати бугаїв, вчити собак доглядати вівці. Поволі вони створили родину, орду. Одного разу одну з їхніх мандрівних орд обступили дикі мислівці. Одразу ж молодь орди поставила всі її вози в коло і, сховавши в нього жінок, дітей, дідів, волів і все своє майно, з височіни тих возів зустріла напасників грядом гострого каміння. Так народилося перше місто. Породжена нещасною і засуджена