Сторінка:Анатоль Франс. Повстання анголів. 1926.pdf/168

Матеріал з Вікіджерел
Ця сторінка вичитана

з усіх кінців землі, як найкраща йому хвала. Моя тіниста схованка теж не могла уникнути лютости цих божевільних на далі.

— На вершку горба, що стремів над звеселюваним що-дня звуками моєї флейти гаєм маслин, з перших днів римського миру стояв невеличкий, круглий, як хати предків, мармуровий храм. Він був без стін; на високій семиступневій основі стояло шіснадцять оздоблених акантовими фиглями колон; на них лежало склепіння з білих дахівок. Це склепіння вкривало статую Амура з луком, зроблену майстром з Атен. Дитина наче б дихала; радість грала їй на устах; всі її члени були гармонійні й гнучкі. Я шанував цей образ найдужчого з богів і вчив селян носити йому в жертву повитий вербеною келих, повний двохлітнього вина.

— І от одного дня, коли я, як звичайно, сидів біля ніг Бога, складаючи поради й пісні, — якась невідома мені дика з кошлатою бородою людина підбігла до храму, одним скоком майнула через усі сім мармурових ступенів і, повна лютої жвавости, скрикнула:

— «Гинь, отруйнику душ, і хай укупі з тобою загинуть і радість та краса»!

— Сказавши так, напасник вихопив зза пояса сокиру і звів її на Бога. Я спинив його руку, перекинув його і нам'яв його своїми копитами.

— «Демоне, — скрикнув тоді він з чорною відвагою, — дай мені звалити цього ідола і потім можеш мене вбити».