Сторінка:Анатоль Франс. Повстання анголів. 1926.pdf/169

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

— Я не вважив на його страшне прохання; навпаки, я всією своєю вагою натиснув йому груди; вони хруснули під моїм коліном, а в той же час, спіймавши шию нечестивця руками, я задушив його.

— Поки він з посинілим обличчям і висолопленим язиком доходив біля ніг жартівливого Бога, я пішов обмитися в священному струмочкові. Потім я покинув цю землю, що стала вже здобиччю християн, перейшов Галлію і дістався до берегів Сони, куди теж Діоніс заніс був свою виноградну лозу. Християнський бог іще не дійшов до щасливих тутешніх народів. За красу вони обожнювали розлогого бука, чиє шановане гілля висло аж до землі з начепленими на нього стрічечками з вовни. Вони обожнювали також священний струмочок і зносили статуї з глини у вохку печерю. Вони жертвували Німфам гір і гаїв невеличкі сирки і миски з молоком. Але незабаром новий бог прислав і їм апостола скорботи. Цей апостол був сухший за тараню. Хоч і виснажений постом і безсонням, він учив людей своїх незрозумілих мені понурих таємниць з невгасимим запалом. Він любив страждання і уважав його за добро; його гнів гонив усе, що було вродливого, граціозного й радісного. Святе дерево впало від його сокири. Він ненавидів Німф за їхню красу і слав на них прокльони, коли їхні округлі боки проблискували ввечері крізь листя дерев; він мав також огиду до моєї мелодійної флейти. Бідолаха вірив, що особливими закляттями можна проганяти безсмертних демонів, що живуть у холодку по печерях, в глибу