невідомих минулим вікам. Шановний Берньє, одна з найкращих голів мисленницької доби, одного разу написав Сен-Евремонові: «Позбавляти себе якоїсь утіхи — це великий гріх». І цих слів вистачило, щоб забезпечити розвій свідомости в Европі. Не тому, що не було до того часу епікурейців, а тому що вони не були свідомі своїх талантів, як Берньє, Шапель і Мольєр. Навіть самі богомоли почали розуміти природу. І Расін, хоч і який був святоха, все ж, як і атеїст фізик наприклад Ґюі-Патен, так само добре розумів, що ріжні пристрасті людські залежать од ріжного стану ріжних органів.
— Навіть у моїм манастирі, куди я повернувся після всієї цієї заверюхи і де жили тепер одні анальфабети й слабоумні, один молодий манах, менший неук ніж инші, заявив мені, що Дух Божий кепсько говорить по-грецькому лишень для того, щоб зневажити вчених.
— І все ж богословство й релігійні суперечки ще лютували в цьому мисленницькому суспільстві. Поблизу Парижа в одній тінистій долині жили самітники, кого звали люде добродіями, вони ж звали себе учнями святого Августина і з поважною непохитністю твердили, що Бог Святого Письма карає того, хто його боїться, милує проти себе зухвалого, не зважає ні на які людскі вчинки і, коли йому це сподобається, — засуджує на вічну муку своїх найвірніших слуг; його справедливість — не наша справедлівість, а його намірів нам не зрозуміти. Одного вечора я зустрів одного з цих добродіїв у його садку, де він міркував собі
