— Я кинув розмови з цими дурнями, подався в це селище і став тут садівником. Бросливи мого саду нагадують мені осяяну сонцем шкіру Менад. Що до людей, то я зберіг стару свою до них прихильність, трошечки подиву і багато жалю. І обробляючи цей ґрунт, я вичікую на той іще далекий день, коли прийде великий Діоніс зі своїми фавнами й бакханками, навчить знову людей шанувати радість і красу і знову приведе на землю золотий вік. І я знову радісно побіжу за його колісницею. Але хто зна, чи в день цього майбутнього тріумфу зустрінемо ми знову людей? Хто зна, чи їх виснажена раса не завершить до того часу всього свого від Долі призначення і чи з попелу й руїни того, чим була людина й її розум, не виникнуть нові істоти? Хто знає, чи не запосядуть земне царство крилаті єства? Що ж, завдання добрих демонів не вичерпається й тоді: вони вчитимуть мистецтв та втіх і расу птахів.
