Сторінка:Анатоль Франс. Повстання анголів. 1926.pdf/197

Матеріал з Вікіджерел
Ця сторінка вичитана

— Та кінець-кінцем, — провадив своє Ґаетан, — можна й захоплюватись Ґреко, раз він мав досить ґеніяльности, щоб впливати на глядача навіть по-при свій хоробливий зір. Муки каліцтва, що на них він засуджує мальовану ним людину, можуть задовольняти душі, що люблять страждання, а таких душ значно більше, ніж би хто міг подумати.

— Добродію, — закинув йому граф Демезон, блукаючи довго рукою в своїй роскішній бороді. — Хто нас любить, того й нам треба любити. Страждання любить нас і чепляється до нас. Треба його любити, коли хочеш витримати життя. Сила й добро християнства в тім, що воно це зрозуміло… Ех! нема в мене віри, ось що доводить до одчаю.

Старенький пригадав ту, що за нею тужив ось уже двадцять років; розважливість полишила його, а думка без перешкод полинула за образами ніжного й сумовитого божевілля.

Провчивши, оповідав він, фізичні науки та перевівши з допомогою медіума-ясновиди низку спроб для вияснення природи й тревалости душі, він здобув дивовижні наслідки, що, однак, його не задовольнили. Він осягнув уже можливість бачити душу померлої у вигляді якогось прозорого холодцю, що ніяк не нагадував обожнюваного ним тіла. Що ж було найтяжче в цій сто раз повторюваній спробі, так це те, що маса та мала тоненькі вусики, і ними безперестанку та в певному ритмі ворушила; очевидно, тим вона силкувалася подати якісь знаки, але ніхто їх не міг зрозуміти.