Сторінка:Анатоль Франс. Повстання анголів. 1926.pdf/198

Матеріал з Вікіджерел
Ця сторінка вичитана

Під час цього оповідання m-r Блянкменіль підсусідився до молодої Октавії, що сиділа спокійно й без слів, спустивши очі.


Зефіріна не змогла знайти сил, щоб віддати коханця підлій суперниці. Не один раз у-ранці приходила вона до магазину старовинних річей і блукала поуз нього розлютована й невтішна, мучена суперечними думками; вона не знала, чи їй надіти свому зрадникові горщик із сірчаною кислотою на голову, чи припасти йому до ніг та зросити слізьми й поцілунками його кохані руки. Підстежуючи так одного дня свого так любого і так винного Мішеля, та забачивши через віконне шкло Октавію, що вишивала перед столом, а на ньому в кришталевому келихові замирала самітня троянда, розлютована Зефіріна вхопилася в крамницю, тріснула парасолею свою суперницю по білявій голові і вилаяла її самицею та г… Перелякана Октавія побігла шукати поліційних агентів, божевільна ж од горя й кохання Зефіріна тим часом люто штурхала залізним кінцем своєї обтріпаної парасолі Жемблєтту Фраґонара, чорного святого Франсуа Ґреко, непорочних дів, німф та апостолів. Поваливши золоте малювання Фра Анджеліко, вона заверещала:

— Всі ці картини — Ґреко, Беато Анжеліко, Фрагонара, Жерара Давіда та й Бодуена — так, і Бодуена, всі, всі, всі, кажу вам, малював сам Ґінардон, падлюка й ледащо Ґінардон! Для отсього Фра Анджеліко він забрав у мене дощечку, що на ній я прасувала білизну, а цього Жерара Давіда він