чуття, що лишень м'якшать душу; з другого ж боку, його нові умови життя, давши йому зрозуміти, що таке страждання й злидні, накидають йому людську чулість; до Моріса ж особисто він почуває прихильність уже мимо власної волі.
— Ну, — скрикнув Моріс, — хоч ради цієї малої любови, верніться до мене, лишіться зі мною. Я не можу без вас жити. Коли ви були біля мене, я не помічав вашої присутности. А ледве тільки ви покинули мене, я відчув у собі люту порожнечу. Без вас я ніби тіло без душі. Чи сказати вам, що й у кімнатці на вулиці Риму навіть поруч з Жільбертою я почуваю себе самотнім, що я нудьгую за вами, я хочу бачити й чути вас, як у той вечір, коли ви мене так смертельно роздратували… Признайтеся ж, що я мав рацію, і що ви поводилися тоді не так, як би слід було людині з порядного світу. Як ви, єство такого високого походження і такого шляхетного розуму, могли допуститися подібної нетактовности? Це ж річ неймовірна, коли подумати. Мадам Дезобель вам іще не вибачила. Вона докоряє вам, що виявившись так невчасно, налякали її, а також виказали настирливу безсоромність, коли застібали їй убрання та зав'язували черевички. А я все забув. Я пригадую лишень, що ви мій небесний брат, святий товариш мого дитинства. Ні, Аркадіє, ви не повинні і не можете покинути мене. Ви мій ангол, ви моє добро.
Аркадій пояснив молодому д'Еспарв'є, що кинувшись у безодню, він уже не може бути анголом-напутником християнина. І він змалював себе
