що переклав Таємниці Парижа на мову конквістадорів. І качки, що ніби аж крякали зі старої кам'яної вивіски, причини сучасної назви вулиці, радо зустрічали m-r Сар'єта. Вертався він до бібліотеки рівно о першій без чверти і виходив лише о сьомій, щоб знову сісти в «Чотирьох Епіскопах» за свою немудру їжу, приправлену поганкуватим вином. Що вечора після обіду приходив до «Чотирьох Епіскопів» зі свого горища на вулиці Принцеси приятель Сар'єта Мішель Ґінардон, усім відомий за прізвищем дядька Ґінардона декоратор і реставратор картин, що працював здебільшого по церквах. Тут він замовляв собі кави з лікером і обидвоє приятелів починали чергову партію доміно. Дядько Ґінардон мав залізне здоров'я і палкий темперамент; ніхто не міг би догадатися про його справжній вік, а він же пам'ятав іще Шенавара. Бувши людиною суворої непорочности, він повсякчасно виводив на чисту воду неопаганізм, не спиняючись перед ужитком навіть найбільш непотребної мови. Він дуже любив говорити, і m-r Сар'єт охоче його слухав. Найчастіше дядько Ґінардон балакав зі своїм приятелем про каплицю Анголів у церкві Сен-Сюльпіс, де малюнки вже подекуди пооблуплювались і мають зреставруватися, очевидно, тоді, коли це сподобається богові, бо ж з часу відокремлення всі церкви належать тільки богові і ніхто не турбується видавати гроші навіть на найбільш нагальні потреби їхнього ремонту. Але ж дядько Ґінардон не вимагав собі ніякої плати.
— Михайло — мій патрон, — поясняв він, — до того ж до святих анголів у мене особлива прихильність.
