живе на Монмартрі. З чого вони обоє живуть — не відомо.
Префектові поліції справа здалася досить серйозною, щоб перш за все порадитися з президентом ради міністрів.
Тоді як раз був один з тих кліматеричних періодів третьої Республіки, коли французький народ, закохавшись у владу й силу, вважав себе занапащеним (бо ним, мовляв, ще мало правують) і голосно вимагав собі рятівника. Президентові ради — міністрові юстиції — нічого так не хотілося, як виявитися цим жаданим рятівником. А для того, щоб ним стати, потрібна була небезпека змови. Отже звістка про подібну змову була йому дуже приємною. Він запитав префекта поліції про характер і поважність справи. Префект поліції пояснив, що у цих людей, здається, є і гроші і розум і енергія, але вони надто голосно балакають і їх надто багато, щоб утримати свою роботу в секреті та не посваритися проміж себе. Одхилившись на спинку крісла, міністер замислився. Бюро стилю ампір, що за ним він сидів, старовинні килими по стінах, дзиґар і канделябри доби Реставрації, словом — усе чисто в цьому кабінеті — було непорушної тревалости, все надихало йому великі й однакові за всяких режимів принципи урядування — лукавство й відвагу. Отже, не довго міркувавши, він вирішив, що треба дати змові вирости та прибрати певної форми, що треба може й допомогти їй на початку, а задавити тільки тоді, коли всю користь із неї вже буде витягнуто.
