Докінчивши свою партію в доміно, дрібнота m-r Сар'єт і кремезний як дуб, волосатий як лев та великий як святий Христофор дядько Ґінардон виходили з молочні під ручку та все розмовляючи йшли майданом Сен-Сюльпіс, не зважаючи, чи ніч була тиха, чи був вітер або дощ. За майданом m-r Сар'єт вертався безпосередне додому, на великий жаль маляра, — пізнього гульвиси й балакуна.
А на ранок, ще дзиґарі не встигали добити сьомої години, m-r Сар'єт уже являвся до бібліотеки і починав каталогізувати. І сидячи за своїм бюром, він на кожного, хто заглядав до бібліотеки, кидав погляд Медузи, страшенно боячись, чи не прийшла, часом, ця людина взяти звідси потрібну їй книжку. Цим поглядом він бажав би повернути в каміння не лишень урядовців, політиків чи прелатів, що на підставі давнього обізнання з господарями вважали своїм правом инколи покористуватися з тої чи иншої, відповідно до своєї спеціяльности, книжки, але також і доброчинця бібліотеки Ґаетана, що брав часом до свого маєтку якусь застарілу безбожну юмористику, щоб читати її там у дні дощів. Цього погляду зазнавали і мадам Рене д'Еспарв'є, приходячи по книжки для хорих у своїм шпиталі, і сам господар Рене д'Еспарв'є, хоч він здебільшого задовольнявся цивільним кодексом та Далльозом. Винести з бібліотеки хоч би найнікчемнішу заваль — значило вирвати у m-r Сар'єта душу. Щоб тільки якось не дати бажаної книжки навіть тому, хто мав на неї незбите право, m-r Сар'єт
