громадські й релігійні установи народів) і взяв звідти підписані Морісом векселі.
— Чи ти знаєш, дитино моя, — сказав він, — що ти допустився справжнього шахрайства? Щоб спокутувати таку тяжку провину…
В цю хвилину по умові явилася мадам Рене д'Еспарв'є; на ній було вбрання, наче б вона замірялася йти в гості. Вона мала одіграти ролю ангола мира, але, на жаль не мала ні його вигляду ні вдачі. Вона була сумна й сувора. Моріс визнавав її за джерело всіх звичайних і потрібних людині чеснот. Він любив і шанував свою матір. Він любив її ще дужче з обов'язку ніж з прихильности, і його повага до неї трималася більше звичкою, ніж почуттям. Мадам Рене д'Еспарв'є мала червоні прищі на обличчю, а як їй хотілося мати на хатньому судовищу вигідний вигляд, то вона спудрувалася, через що її обличчя нагадувало малину в цукрі. Мавши добрий смак, Моріс не міг заборонити собі думку, що вона негарна, трохи навіть бридка. Він, отже, кепсько поставився до неї і коли вона повторила батькові докори та ще й нових зі свого боку додала, блудний син одвернувся од неї, ховаючи своє роздратоване обличчя.
А вона все вела далі:
— Твоя тітка Сен-Фен зустріла тебе на вулиці в такому прикрому товаристві, що не схотіла навіть поздоровкатися з тобою.
Тут Моріс спалахнув.
— Моя тітка Сен-Фен! Чи ж я можу її скандалізувати? Адже весь світ зна, що вона сама
