Одягнена в резедове вбрання, мадам Дезобель виглядала цього ранку просто чарівниче. Тісна сукня малювала всі її рухи, і кожен її крок був одним з тих природніх див, що приголомшують серця чоловіків.
Вона знову з'явилася з калиточкою в руках.
— Я ще раз прошу вибачити мені. Я ніяк не могла передбачати, що…
Аркадій попрохав її сісти і трохи побути.
— Я ніяк не сподівалася, що ви тут живете і мене зустрінете, добродію, — сказала вона. — Я знала, як дуже любить вас молодий д'Еспарв'є, але все ж не могла собі уявити…
На дворі несподівано потемніло. Руда тінь запосіла кімнату. Мадам Дезобель заявила, що вона прийшла пішки для здоров'я, а тут як на зло насуває гроза. Чи не можна б їй покликати карету?
Але Аркадій припав Жільберті до ніг, обережно, наче якусь коштовну вазу, пригорнув її до грудей і почав проказувати їй слова, що, не мавши в собі власного змісту, яскраво свідчили за певне бажання. Вона силкувалася закрити йому очі й рот руками і вигукувала:
— Я вас ненавиджу!
Тремтючи од ридань, вона попрохала води. Вона задихалася. Ангол допоміг їй розстебнути вбрання. В цій найгіршій небезпеці вона боронилася надзвичайно завзято. Вона казала:
— Ні, ні!… Я не хочу вас любити; я полюбила б вас дужче, ніж слід.
Проте вона віддалася.
