що без неї його не можна було ні уявити ні побачити. І сам він був блідший, слабший і менш яскравий, ніж викликувані ним образи.
Ставши тепер дуже добрим, Моріс відчув ознаку його прихильности.
— Сідайте, m-r Сар'єт, — сказав він. — Мадам Дезобель ви знаєте, а це — Аркадій, мій ангол охоронець. Це він, коли був іще незримий, руйнував вам бібліотеку, позбавив був вас охоти до їжі та питва і ледве не довів вас до божевілля. Це він перетягав із залі глобів до мого павільйону купи старих книжок. Одного дня він узяв у вас спід самого носа не знати яку цінну книжку і спричинився до того, що ви упали на сходах. Другим разом він узяв у вас брошуру добродія Соломона Рейнаха і, змушений поспішати за мною (бо ж він не покидав мене і на хвилину, як я про це згодом довідався), впустив її в рівчачок на вулиці Принцеси. Пробачте йому це, m-r Сар'єт, тоді у нього не було кишень. Він був незримий. Я дуже, дуже жалкую, m-r Сар'єт, що вашого книжкового хламу не пожер огонь, не забрала вода. Через них втратив голову мій ангол, що став тепер людиною і не знає ні віри ні закона. І тепер уже я мушу бути йому за ангола-охоронця. Бог зна, чим усе це закінчиться.
Під час цієї промови на обличчю m-r Сар'єта панував безмежний, непоправний, вічний смуток, смуток мумії. Вставши, щоб уже йти, тяжко зажурений бібліотекар прошепотів Аркадієві на ухо:
— Бідна дитина тяжко хора, у неї огневиця***.
Моріс знову звернувся до дідка.
