радістю й любов'ю. Він знайшов свого Лукреція, Лукреція Пріора Вандома, і ніжно притиснув його до свого серця.
— Нарешті я знов його бачу, — зітхнув він, підносячи книжку до уст.
Дядько Ґінардон спочатку не міг збагнути, що хотів цим сказати його старий приятель; коли ж той заявив йому, що ця книжка є примірником з бібліотеки д'Еспарв'є, що вона належить йому, Сар'єтові, і що він без довгих церемоній забере її, то антиквар, остаточно очунявши, схопився на ноги і заявив, що книжка належить йому, Ґінардонові, що він купив її дорого й чесно і що він віддасть її тільки за п'ять тисяч франків готівкою.
— Ви не розумієте, що я вам кажу, — відповів йому Сар'єт. — Ця книжка належить бібліотеці д'Еспарв'є; я повинен вернути її на старе місце.
— Нічого не буде…
— Це книжка моя!
— Ви збожеволіли, мій любий Сар'єт.
Зауваживши ж, що бібліотекар мав дуже зворушений вигляд, Ґінардон витяг книжку з його рук і спробував змінити тему розмови.
— Чи помітили ви, Сар'єте, що та свинота роскидає палац Мазарен та вкриває верхню частину Старого Міста, цю найвеличнішу й найкращу частину Парижу, бо'зна якими витворами мистецтва? Ці добродії гірші за вандалів, бо ті, руйнуючи пам'ятки старовини, не заміщали їх огидними будівлями та ганебного стилю мостами, як той Олександрівський. І ваша нещасна вулиця Ґарансьєр, Сар'єте, теж
