— Не витрачайтеся на невдячних, мій любий Сар'єте. Цей д'Еспарв'є взяв од вас ваше знання, вашу працьовитість і все ваше життя за плату, що її не схотів би й слуга в покоях. Покиньте цю справу… Та крім того, — вже й пізно. Книжку продано…
— Продано?.. Кому? — зі смертельною тугою в голосі запитав Сарьет.
— Хіба вам не однаково, кому? Ви не побачите її більше і не почуєте про неї: вона пливе в Америку.
— В Америку? Лукрецій з гербами Філіпа Вандома, з власноручними нотатками Вольтера! Мій Лукрецій! В Америку?!
Дядько Ґінардон зареготався.
— Мій друже Сар'єте, ви нагадуєте мені лицаря Де-Гріє в ту хвилину, коли він довідується, що його коханку мають перевезти на Місісіпі. «Мою любу коханку на Місісіпі!
— Ні, — заперечив білий як крейда Сар'єт. — Ні, ця книжка не попливе в Америку; вона вернеться, як і мусить, до бібліотеки д'Еспарв'є. — Віддайте її мені, Ґінардоне.
Антиквар у-друге спробував спинити цю розмову, що загрожувала стати прикрою.
— Мій любий Сар'єте, ви й досі ще нічого не сказали про мого Ґреко. Ви навіть не подивилися на нього. А тимчасом, він на прочуд гарний.
І Ґінардон поставив картину під кращий світ.
— Бачите, це святий Франсуа, злидень Божий, брат Ісуса: його чорне, наче з сажі, тіло тягнеться
