Сторінка:Анатоль Франс. Повстання анголів. 1926.pdf/270

Матеріал з Вікіджерел
Ця сторінка вичитана

Вернувшись одного разу додому, він зустрів Зіту, що чекала на нього, ніби статуя зі слонової кости й золота.

— Мені прикро дивитись на вас, — сказала вона. — Надходить день, що не траплявся ще з початку часів і може не трапиться вдруге, доки сонце зі своїм почетом вступить у сузір'я Геркулеса: ми напередодні того, щоб захопити Ялдабаофа в його порфировому палаці, а ви, хто палав бажанням визволити небеса, хто так квапився ввійти переможцем у свою визволену батьківщину, ви несподівано забуваєте свої шляхетні наміри і спите, спите в обіймах дочок людських. Ну й якої втіхи можете ви зазнати од цих брудних тварючок, складених з таких несталих елементів, що про них можна сказати, що вони безперестанку течуть? Ах, Аркадіє! Я мала рацію не покладатися на вас. Ви тільки теоретик; ви тільки цікавитесь рухом, а активно працювати ви нездатні.

— Ви неслушно докоряєте мені, Зіто, — відповів ангол. — Сама природа синів неба штовхає їх в обійми дочок землі. Тіло жінок і квіток не втрачує своєї принадности лишень через свою не вічну тревалість. Але жадна з цих тварючок не примусить мене забути мою зненависть і мою любов: я завжди готовий повстати проти Ялдабаофа.

Бачучи його рішучість, Зіта висловила йому своє задовольнення. Вона умовляла його неослабно працювати для цієї величної справи. Не слід ні квапитись, ні без потреби гаяти час.