Сторінка:Анатоль Франс. Повстання анголів. 1926.pdf/280

Матеріал з Вікіджерел
Ця сторінка вичитана

— Та й найзвичайніший, — додав ангол. — Протягом низки віків людині звично й потрібно було грабувати й убивати инших людей. Це ще й досі рекомендується на війні. Почесним є також забити людину в певних визначених обставинах; вас, наприклад, Морісе, похвалювали, коли ви хотіли забити мене тому, що вам здалося, ніби я мав діло з вашою коханкою. Але вбити полісмена, — це зовсім инша річ, ніж убити людину на поєдинку.

— Мовчи, — скрикнув Моріс, — мовчи, злочинцю! Я вбив нещасного бригадира інстинктовно, не тямлячи, що роблю. Я був в одчаї. Але винний не я, винний ти, ти — вбивця. Це ти затяг мене на путь бунту й насильства, що веде до безодні. Ти мене занапастив, ти офірував мій спокій і щастя своїм гордощам і впертості. Але пожитку тобі з цього не буде. Запевняю тебе, що виграти роспочату тобою справу тобі не пощастить.

Порт'є приніс газети. Зазирнувши в них, Моріс ізблід. Великими літерами сповіщали вони про замах на вулиці Фетріє. Убито одного бригадира, тяжко поранено двох полісменів-колещатників, поруйновано три будинки, безліч пошкодованих.

Моріс випустив з рук газету і безсилим та жалібним голосом мовив:

— Аркадіє, чом ти не вбив мене тоді в Версальському саді, серед троянд під шпачиний свист?

Тим часом жах опанував увесь Париж; на ринках і по залюднених вулицях куховарки зі своїми кошиками в руках вислухували, бліднучи, оповідання про злочинство і жадали для винуватців