Моріс д'Еспарв'є пережив ніч неймовірного жаху. Найменший шум змушував його хапатися за револьвер, щоб не датися в руки правосуддя живим. Ранком, вихопивши з рук портьє газети, він прудко перебіг їх очима і враз полегшено скрикнув; він прочитав, що коли тіло бригадира Ґролля приставили на операцію в Морґ, то судові лікарі знайшли на ньому лишень синяки й забитки, і встановили, що смерть сталася через самовільний розрив аорти.
— Ти бачиш, Аркадіє, — скрикнув Моріс урочистим голосом. — Я не вбивця. Я не винний. Я ніколи не міг собі уявити, до якої міри гарно не бути винним.
Потім він трохи подумав і, як то завжди буває, холодне міркування розвіяло його радість.
— Я не винний. Але ж не можна сховати того, — говорив він хитаючи головою, — що я беру участь у банді злочинців, що я маю стосунки з бандитами. Ти в ній як раз на свому місці, Аркадіє, бо ти — тип непевний, жорстокий і роспутний.
