Сторінка:Анатоль Франс. Повстання анголів. 1926.pdf/293

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

Ледве дообідавши, Моріс побіг до помешкання на вулиці Риму, бажаючи швидче відшукати свого ангола. Прочинивши двері, він почув голосний гармидер і в блакитній кімнаті побачив Аркадія, Зіту, музику й керуба, що вивернувшись на ліжку та смокчучи величезну люльку, неуважно палив попелом подушки, простирала й ковдру. Анголи привітали Моріса і повідомили його про свій од'їзд. Їхні обличчя сяяли от радости й зважливости. Один лишень натхненний автор Аліни, королеви Ґолькондської гірко плакав і зводив до неба вжахнуті очі. Керуб тяг його за вуха в партію революції, показуючи йому альтернативу: або поневірятися по тюрмах землі, або ж нести залізо й огонь на палац Ялдабаофа.

Моріс із жалем помітив, що вони трималися землі лишень через силу. Вони од'їздили повні могутньої надії, що на неї здатні тільки ангольські серця. Розуміється, небагато бойців могли вони повести проти безлічи салдат небесного султана, але вони сподівалися недостачу чисельности покрити непереможним розгоном раптового нападу. Вони знали, що Ялдабаоф, задаючися своїм всезнавством, инколи дає себе застукати несподіванкою. І здається й справді, перше повстання й захопило б його саме так, коли б не поради архангола Михайла. Після своєї перемоги над повстанцями перед початком часів, небесна армія не поступила до кращого стану ні на крок. Своїм озброєнням і ріжним иншим військовим причандаллям вона запізнилася так само, як і армія мароканців.