вихваляли на арфі й псалтеріоні Бога громів Саваофа. Голоси вибранців людських приєднувалися до ангольського співу, славлячи Незримого. З думкою про ведену післанцями люту січу, з небесного Єрусалиму до Найвищого линули святе обурення й урочисті зітхання. Радість Блаженних, бувши завчасу доведена до найвищого ступіня, не могла більше зростати і це надуживання екстазом цілком їх знепритомлювало.
Співи ще не вщухли, коли вартові з укріплень побачили перших утікачів з божої армії: обскубаних серафимів, що летіли в повному безладді, та покалічених керубів, що йшли на трьох ногах. Холодним оком зміряв розмір нещастя князь війни Михайло і його ясний розум збагнув і причину лиха: армії Бога живого пішли в наступ, але через один з тих жартів долі, що на війні повсякчас руйнують плани навіть най видатніших воєвод, — вороги так само пішли в наступ і наслідки цього були перед очима. Ледве тільки брами кріпости було розчинено, щоб впустити славні недобитки трьох армій, як огненний дощ линув на Гору Господню. Армії Сатани ще не було навіть видно, а топазові мури, смарагдові собори та діямантові дахи лускалися зі страшенним грюкотом од вибухів електрофорів. Старі хмари спробували відповісти, але вони били надто близько і їхні блискавки губилися в широких пустелях небес.
Биті незримим ворогом, вірні анголи повтікали з ровів. Михайло пішов пояснити свому Богові, що свята Гора опиниться в руках демонів через
