На ранок Сатана на етерному майдані роздав війську чорні прапори; крилаті салдати вкрили їх поцілунками і зросили слізьми.
І Сатана коронувався на Бога. Товплячись на блискучих мурах небесного Єрусалиму, апостоли, папи, непорочні діви, мученики й сповідачі, — весь народ вибранців, що протягом лютого бою трималися осторонь у блаженному спокої, тепер висловлювали на святі коронації безмежну радість. З цим же почуттям дивилися вони, як скидувано було Найвищого в пекло і як на троні Господньому вмощувався Сатана. В згоді з волею Бога, що заборонив їм страждання, вони на старий голос співали стару хвалу новому Панові.
Протинаючи простори своїм гострим зором, Сатана спинив очі на маленькій кульці з землі й води, де він колись посадив був виноградну лозу і склав перші хори трагедії. Він почав додивлятися до Риму, де старий деміург брехнею й шахрайствот заклав був свою могутність. Тоді саме керував церквою якийсь святий. Сатана побачив, що він молиться й плаче, і сказав святому:
— Я доручаю тобі свою дружину. Доглядай її вірно. Я даю тобі право і владу встановляти догмати, росписувати обходи, закони для підтримку чистоти звичаїв. І кожен вірний мусить цьому коритися. Моя церква вічна і брами пекла не пододолають її. Ти непомильний. Не змінилося ніщо.
І нащадок апостолів відчув у свому серці могутню хвилю радости. Простягшись і торкнувшись лобом плити помосту, він відповів:
