помилки; його письмо, — це майстерство генія вкупі з недосвідченістю учня. Просто диво якесь.
Простакуватий маляр замовк, ростираючи замазку.
— Яка класична й звична оку композиція! — сказав Ґаетан. — Колись у ній добачали лишень вразливі новацтва. Тепер же ми знаходимо тут безліч елементів старого італійського мистецтва.
— Я можу дозволити собі роскіш бути справедливим, я маю до того підстави, — озвався дядько Ґінардон з височини величности своєї драбини. — Делякура жив за часу богохульства й неблагочестя. Маляр занепаду, він, проте, не був позбавлений ні гордости, ні величности. Він був вищий за свою добу. Але йому бракувало віри, простоти серця та й чистоти. Щоб уявити й змалювати анголів, потрібно бути самому їхньої вдачі, потрібно мати ту найвищу гідність, що через неї мені з божою допомогою пощастило створити всі мої кращі речі. Це — непорочність.
— Мовчи, Мітелю, ти така ж свиня, як і всі инші!
Так перебила дядька Ґінардона в муках ревнощей Зефіріна, кому як раз сьогодні довелося побачити, як ії коханець притискував до себе на сходах дочку рознощиці хліба, молоду Октавію, цю кляту красуню, подібну до рембрандтівської зарученої.
Дядько Ґінардон вислухав цей лестивий наклеп з прихованою посмішкою, звівши очі до неба, де в проміннях слави наче живий виступав з картини страшний у свому небесно-блакитному панцері і огненному шоломі архангол Михайло.
