Сторінка:Анатоль Франс. Повстання анголів. 1926.pdf/42

Матеріал з Вікіджерел
Ця сторінка вичитана

инших моделей бачити в музеї Бонна, на Байонні. І батько Енґр у кінці своєї записки так йому й написав, щоб не забути: «Мадемуазель Сесіль, роскішні ноги й стегна». А дядько Ґінардон, щоб зробити з мадемуазель Сесіль райську святу, взяв та й одяг її ледве не в манто з вуалькою, наче в ганебну кару за якесь непрощене злочинство: адже ткання навіть Ліона і Генуї — це підлота поруч живої й молодої, рожевої від чистої крови тканини; адже найпишніші шати — один бруд перед красою ліній тіла; адже для розвиненого й жаданого тіла всяка одіж — незаслужений сором і найгірша з образ.

І не зауваживши, що ступає просто в рівчачок з ледве підмерзлою водою на вулиці Гарансьєр, Ґаетан провадив далі:

— Дядько Ґінардон шкідливий ідіот. Він оббріхує античний світ, часи, коли боги були добрі, та вихвалює добу, коли маляр і і скульптор анічогісінько не тямили в мистецтві. Християнство було вороже мистецтву, раз воно забороняло студіювати голизну. Мистецтво — це відбудовання природи, а природа в першу чергу є людське тіло, його голизна.

— Дозвольте, дозвольте, — заперечив m-r Сар'єт. — Є ще духовна краса, так би сказати внутрішня, що її з часів Фра Анджеліко і до Іполіта Фляндрена християнське мистецтво…

Але нічого не слухаючи, Ґаетан кидав далі свої запальні слова вже камінню старої вулиці і важким сніговим хмарам, що сунули просто над головою.