— Про вихвалюваних дядьком Ґінардоном примітивів не можна навіть скласти загальної думки, бо ж вони не мають між собою майже нічого спільного. Старий дурень усе переплутав. Сімабюе — попсований візантіець, Джіотто — не абиякий талант, але не тямить моделювати і, дитячим звичаєм, дає всім своїм персонажам одну голову. Італійські примітиви малюють радісно й граціозно саме тому, що вони італійці. Венеціянці мають чуття краси фарб, але ці витончені ремісники все ж пораються біля взорів і золота значно більше, ніж біля фарби. У вашого Беато Анджеліко серце й палітра рішуче занадто ніжні для мого смаку. Що ж до фламандців, то це знов инша справа. Ці мають знамениту руку і блиском своєї праці стоять поруч хінських лаковщиків. Техніка братів Ван Ейків просто дивовижна. А все ж я не можу помітити в Обожненні Ягняти так препрославлених чарів і таємничости. Все там виконано на прочуд докладно, але все ж свідчить і про вульгарність та прикру заялозеність почуття. Мемлінґ може й міг би промовляти до серця, але він дає якихсь безсилих калік, а під роскішними, важкими й доладними шатами своїх непорочних дівчат і святих жінок ніби ховає не голе тіло, а якусь нудну мізерію. Я не знав, що Рожьєра-ван-дер-Відена назвали Рожером де-ля-Пастюр і зарахували до французів, щоб поставити вище Мемлінґа. Цей Рожьєр чи Рожер менший йолоп, так за те ж нудота й твердість його штриха лишень потужно роскриває на його картинах бідність форм. Це якась дивна
