четверга до салону, де його мати вітала гостей, здебільшого суворих і непринадних дам у товаристві з дідками та зовсім зеленим юнацтвом, він зауважив у цьому інтимному гурті мадам Дезобель, дружину того поліційного радника, до чиєї так невдалої помочи звертався Рене д'Еспарв'є в справі роскрадання його бібліотеки. Вона була молода, і Моріс не без підстав визнав її красунею. Жільберту формумав, очевидно, геній полу, і жадний инший геній не вплутався в його роботу. Отже, вся вона будила в глядачеві одну лишень пожадливість і ніщо ні в її постаті, ні в духовному єстві не навертало його душу до инших почувань. Сила, що примушує цілі світи тяжити одне до одного, підштовхнула Моріса наблизитись до цього чудового створіння. Тому й запронував він їй свою руку, щоб повести до чайного столу. А коли Жільберті вже подано було чай, він їй сказав:
— Нам двом можна було б умовитись. Згода?
Він говорив так з огляду на новочасні звичаї ввічливости, щоб уникнути заялозених компліментів і звільнити жінку від нудоти вислухування одного з тих старовинних признань, що, складаючись лишень з непевностей і неясностей, не дозволяють вимовити просту й недвозначну відповідь. Отже, використовуючи кілька хвилинок можливости говорити до мадам Дезобель без свідків, він і виклав їй свою думку в такій от короткій і приспішливій до вїдповіди формі. Жільберта ж була — принаймні так можна було здогадуватись — більше здатна надихати бажання, ніж сама їм підлягати. Проте
