Сторінка:Анатоль Франс. Повстання анголів. 1926.pdf/86

Матеріал з Вікіджерел
Ця сторінка вичитана

Та ангол з небесним спокоєм провадив далі:

— У всесвіті все — то кола, еліпси й гіперболи; ті ж закони, що правлять зорями, керують також і порошинкою. Моє тіло, як що зважати на властивій і природній рух його елементів, є дух; але воно може переходити, як бачите, і в матеріяльний стан, міняючи ритм своїх елементів.

Сказавши це, він сів у крісло, на чорні панчохи мадам Дезобель.

Пробили дзиґарі.

— Мій Боже! сьома година, — скрикнула Жільберта. — Що я тепер скажу свому чоловікові? Він думає, що я чаюю на вулиці Ріволі. Ми обідаємо цього вечора у Вердельєрів. Забирайтесь звідси, добродію Аркадіє, та хутко!.. Мені треба вдягатися і я не можу тратити ані хвилини.

На це ангол заявив, що він уважав би для себе обов'язком послухатись наказу мадам Дезобель, коли б лишень мав змогу пристойно показатися на людях; він не насмілюється й думати про вихід на вулицю от так без одежі.

— Коли б я вийшов на вулицю голим, то тим я образив би народ, скутий своїми звичаями, що їх він ніколи уважно не переглядав. Одежа — це основа звичаїв… Давно колись, так само збунтовані, як і я, анголи являлися християнам під ріжними чудернацькими й сміховинними виглядами: чорні, рогаті, волосаті, з хвостами, копитами і з людськими, инколи, обличчями на задах. Це була чистісінька дурниця. Люде смаку глузували з них, боялись їх тільки старі жінки та діти, і нічого цим не можна було здобути.