блискучих перлів оточували місця для публіки під роскритим небом, де позбивалося безліч чоловіків і жінок перед веселим оркестром, чиї згуки невиразно долітали до моїх ушей. Ніч була тепла і крила мої починали втомлятися. Я спустився в одну з цих загорожей і сів, непомітний, проміж слухачів. В цю хвилю на сцені з'явилася жінка в дуже короткій одежі з блискучим гаптованням. Сяйво рампи і грим на її обличчі дозволяли помічати тільки її погляд і посмішку. Тіло її було гнучке і викликало жагу. Вона співала й танцювала… Аркадіє, я завжди любив музику й танці, але ж краса голоса і лукаві рухи цього створіння вплинули на мене просто несподіваним способом: я блід, червонів, очі мені застеляло туманом, язик сох в устах, я не міг поворухнутись.
І Теофіль оповів, зітхаючи, як, опанований бажанням цієї жінки, він не вернувся вже на небо, а прибрав вигляд людини і зажив земним життям у згоді з написаним: «В той час сини бога побачили, що дочки людей прекрасні».
Упавши і втративши свою непорочність перед лицем бога, Теофіль, проте, зберігав іще простоту духа. Одягшись у вкрадене з рундука у єврея старожечника лахміття, він пішов шукати ту, кого так палко покохав. Вона звалася Бушоттою і жила в невеличкому помешканні на Монмартрі. Він припав їй до ніг і сказав їй, що вона прекрасна, що співає вона чарівниче, що він покохав її до безумства, що він зрікся через неї родини й батьківщини, що він музика і що тепер йому нічого їсти. Зворушена
