дитини. Люблю я їх і я їх колись чула. Я-Ніч- і я бачила ті сльози, які ті співаючи проливала.“
„Я тобі їх усі, усі до одної проспіваю, - просилася мати, - тільки ти не затримуй мене, щоби я могла її дігнати і відібрати свою дитину.“
Але Ніч була німа й тиха, хоч мати ламала свої руки, співаючи й плачучи. І проспівала вона чимало пісень, а слізь ще більше пролила. І тоді сказала Ніч:„Іди на-право в ліс, туди пішла смерть з твоєю дитиною.“
І мати пішла. Глибоко в лісі опинилася на роздорожу і не знала, куди їй дальше йти.
Тут стояв корч тернини без листя і без цвіту. Це було зимою і тому ледяні бурульки висіли на його шлячках.
„Чи не бачив ти тут, корчику, смерти з моєю дитинкою?“
„Бачив, - відповів терновий корчик, — але я тобі не скажу, куди вона пішла, поки ти не загрієш мене біля свого лона. Мені страх як зимно, диви, я стаю весь як з леду!“
І мати притулила терновий корчик до свойого лона так кріпко-кріпко, що він зівсім розтаяв. Але колючки повпивалися в її груди, так що кров капала з них великими краплями. І корчик покрився ввесь свіжими, зеленими листками в тую
