— Либонь, що так. Вона нераз каже, що збіралася втікати до своїх, та їй бідного народа жаль.
Ми їй віримо, бо вона не може говорити неправди.
— Вставай, Максиме, каже Карпо до свого товариша — нам пора…
— Куди-ж ви, сини мої?
— Опісля знатимеш. Тепер лише поблагослави на святе діло, батьку, хоч не рідний, та щирий…
— Що ти, Карпе, замислив? — питає наляканий Прокіп.
— Опісля почуєш. Коли-б нам не повелось, то й проте знатимеш, тоді помолись Богу за наші грішні душі.
— Та ти хоч пані не чіпай, чуєш? вона свята.
— Ні, я її й пальцем не рушу, коли вона справді в тебе така свята. У мене друге діло на думці.
Старий перехрестив їх, і вони вийшли. Вивели коней і поїхали в ліс. Ще стояла глуха ніч. Максим Веретенко зачинив за ними ворота.
Заїхали в найбільшу гущавину. Як стало розвиднюватись, Карпо подався на край ліса, полишаючи товариша з кіньми. Він хотів розглянути околицю, та звідси з-поза комишів, що росли з сього боку в ставі, нічого не видно було. Карпо виліз на високого дуба, й звідси побачив усю околицю. Зараз коло лісу починався великий став і простягався аж до замкового муру. На мурі стояли високі башти з гарматами в вікнах. За муром пишався гарний замок, вкритий мідяною бляхою та черепицею.
При замку була одна висока башта з годинником. Звідси певно було видно цілу околицю. Біля замку з одного боку росли за муром високі дерева. Їх грубі гиляки перехилились аж через мур. Став притикав до замкового муру лише з одного боку. Далі окружали замок широкі рови, в яких блищала вода. Вода в ставі була спокійна, рівна, мов зеркало.
Карпо придивився до всього добре, поки зліз з дерева, а потім пішов до коней. Та як же він здивувався, коли не застав тут Максима, а коні стояли з позав'язуваними мордами.
