Хоч би ви й знали Красноставці на правобережній Україні, то вони тепер не те, що в давнину. Тепер усе на світі перемінилося, переіначилось, а з колишніх Красноставців тильки й слави, що став великий, розлогий зостався та й той став не такий тепер, як колись-то, не та й глибина. Здебільшого комишем поріс, а то й висох зовсім.
В давнину тут було инакше. Став був ширший і більший, а вся околиця поросла старим дубовим лісом з великими та глибокими балками, в яких могло скілька сотень людей враз із кіньми сховатись. — За ставом стояв тут в давнину пишний камяний замок пана Овруцького. Замок оточений високим муром та глибоким ровом з того боку, де не було ставу, звідкіля запливала вода в той рів. У тім красноставецкім лісі починається наше оповідання. Про те Красноставчане, хоч і саме село не на тім місці стоіть, добре тямлять. Столітні діди показують своїм малим правнукам те місце, де стояв панський замок. Оповідають, що зостались там ще глибокі темні муровані льохи, а в них скарби заховані, та ніхто б не зважився їх шукати, бо пильнує їх якась нечиста сила. Красноставчане обминають з острахом те місце, поросле буряном і терниною, а кому вже пильна потреба туди переходити, то хреститься, хоч би й у день. Є й такі люде в Красноставцях, що чули в сій замковій руїні серед бурливої ночи пекельні стогони, крики та зойки, наче-б кого мучили. Говорять, що це душі замучених людей так голосять, та хіба що не за собою, а за тим паном, що тут у давнину жив та людей катував.
