Сторінка:Андрій Чайківський. Козацька помста (1919).djvu/77

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Цю сторінку схвалено


І він угадав. То був Карпо Кожушенко та його вихованець Остап.

Вони пішли просто до замку.

Сотник сам побіг, та ноги не хотіли його слухатись, і він сів, а зараз потому й приляг на лаві…

— Лиш бійся Бога, Прокопе, не говори нікому, а то пропали наші голови… Гадав я, що посміємося з них, а то перехитрили нас, чортові сини.

Як наші козаки ввійшли на замкове подвір'я, то бенкет уже розпочався, й не один уже підцідив так, що бачив дві свічки заміст одної.

Вони йшли далі, розштовхуючи юрбу ліктями:

— Місце для вірних слуг ясновельможного пана Потоцького! — гукали.

Прийшли перед самі двері замку. Тут служби стільки снувало, мов у мурашнику, або бжіл перед рійкою…

Карпо вглядів якогось старшого лакея…

— Ей, мосцівий пане маршалку… будь ласка, проведи де-небудь у куток, щоб побачити весілля моєї ясної панночки… Я її на руках носив, як ще дитиною була, я старий слуга її батька, — Карпо став утирати сльози рукавом кунтуша, — хай подивлюсь на її щастя…

— До палацу козакам не можна, говорив добродушний лакей…

— Коли добра воля, то все можна, казав Карпо та сунув лакеєві в жменю червінця…

— Ходіть за мною… лиш не вилазьте надто на світло.

Лакей пішов попереду в сад поза палац, а вони попрямували нишком за ним.

Лакей відчинив якусь невеличку фіртку й повів їх темними вузькими сіньми. Вони держали один одного за полу, вийшли нагору сходами, йшли знову кудись сходами, аж лакей відчинив якісь малі дверцята, звідкіля вдарило ясне світло великої залі. То була малесенька, на двох людей, галєрія під самою стелею залі.

Карпо дав лакеєві ще червінця.