що запевнюють і матеріяльну безпечність та добробит громад і вдоволяють їх висшим моральним потребам: свободї совісти, можливости умового розвою і ин. Ми привикли дивити ся на державну власть, як на вираз можливої в даній суспільности суми справедливости і безпристрасности в відношеню до всїх своїх підданих, без ріжницї їх суспільного уґрупованя, національного типу, особистого положеня в суспільности і через те вважаємо ідею держави рівно дорогою для всїх осіб, що входять в її склад. Д. Сєнкевич дивить ся на справу трохи інакше. На його думку Польща XVII ст. представляла взірцеву державу тому, що відкидала лїпші сторони державної дїяльности, тому що не признавала рівноправности своїх горожан і сповняла свою „місію“, неможливу з огляду на антропольоґічні закони природи — переробленє одного народнього типу в другий і несправедливу в суспільнім відношеню — абсолютне підданє цїлого народа упривілейованій клясї. Зустрівши національний й суспільний спротив, польська держава не обовязана була по думцї д. Сєнкевича признати і справити мильний напрям своєї внутрішньої полїтики, навпаки, ідея держави вимагала иньшого поступованя, яке автор може
