ваню. Про них довідували ся лише повільною, припадковою, емпіричною дорогою. Зібравши трохи даних у тім напрямі, припускали царину невідомого далеко ширшою, як вона була в самій річи, і тому то зела давали улюблене поле, на якім знахарі шукали корисних і шкідливих прикмет для своєї штуки. Суспільство глядїло на ростинне царство як на багатий запас утаєних засобів, і тому кожде уживанє зел уважало дуже серіозним цїлючим або ворожим собі лїком.
Зел уживано з чарівничими намірами в найріжнороднійших формах: сьвіжі, товчені, сушені, а найчастїйше у відварі. Відвар призначувано на питє, на купіль, а найчастїйше для таємничого обливаня, підливаня і переливаня. Тому що обливати не можна було нїкого проти його волї і небезпечно, то для того уживано ріжних хитрощів, обливали дану особу підчас сну або в безпамятно-пянім станї, або ще частїйше переливали їй дорогу, припускаючи, що той спосіб викличе наслїдок, коли чоловік або зьвір перейдуть через переляте місце. В дїйсности узнані або здогадні прикмети зел були секретом знахарів. У більшости випадків вони не називали того зїля, якого уживали. Перед судом уживали вони найчастїйше терміну
