„Від неволі Московської, Австрійської й Пруської
Спаси нас, Господи“.
Неволя Московська поставлена поетом навмисне на перше місце).
Висловлюючи своє обурення до Москви за те, що вона зруйнувала Запоріжську Січ і сама радується тому, — Т. Шевченко таке пише:
„Смійся, лютий враже,
Та не дуже, бо все гине,
Слава не поляже;
Не поляже, а розкаже,
Що діялось в світі,
Чия правда, чия кривда
І чиї ми діти.
Наша дума, наша пісня
Не вмре, не загине…
От де, люде, наша слава,
Слава України.
Без золота, без каменю,
Без хитрої мови,
А голосна та правдива,
Як Господа Слово.
Т. Шевченко „До Основ'яненка“.
Відносно московської русіфікаторської політики серед вищих шарів українського громадянства та тих „братерських“ порад українцям, щоб вони не вживали у письменстві своєї „мужичої“ мови, ми знаходимо у Тараса таке місце:
Правда, мудрі.
Спасибі за раду!
Теплий кожух, тілько шкода,
Не на мене шитий,
А розумне ваше слово
Брехнею підбите.
Т. Шевченко. „Гайдамаки“.
Висловлюючи свій погляд чесного громадянина на тих українських русофілів, які, прикинувшися „істінно-русскімі людьмі“, допомагають усьому російському більш, ніж самі росіяне, Т. Ш. так пише:
„А тим часом перевертні
Нехай підростають,
Та поможуть москалеві
Господарувати,
Та з матері полатану
Сорочку знімати.
Поспішайте ж, недолюдки,
Матір катувати!“
Т. Ш. „Розрита могила“.
Росказуючи про всілякі людські гріхи, Тарас зупиняється на спеціяльному московському гріху — гріху загарбанности.
„Той неситим оком
На край світа зазирає,
Чи нема країни,
Щоб загарбать і з собою
Взять у домовину.“
Т. Ш. „Сон“.
