Або ось це місце, у тому самому геніальному творі, в якому, поміж безліччю зпостережень незрівнаної чисто наукової вартости, серед точних психольогичних аналізів над душею московина, Т. Шевченко, зупиняючись над загально відомою вдачею москалів коритися, плазувати перед першим-ліпшим катом, деспотом і хамом, таке подає:
„За панами — панства, панства,
У сріблі та златі!
Мов кабани годовані,
Пикаті, пузаті!
Аж потіють та товпляться,
Щоб то близче стати
Коло самих: може вдарять
Або дулю дати
Благоволять — хоч маленьку,
Хоч пів-дулі, аби тілько
Під самую пику.
І всі уряд поставали,
Ніби обезьянки,
Ані телень…“
Т. Шевченко „Сон“.
„Коло самих“ — коло царя Миколи I та цариці.
Коли б ми побажали знати погляд Т. Шевченка, що до тих прихильників москалів і Московії, яких у нас на Вкраїні ніколи не бракувало, то дуже ясну відповідь на це ми знайдемо у поемі „Великий Льох“, в постаті I, II i III душі.
Перша душа
|
|
Як раз у неділю,
Я йшла за водою
(Вже й криниця тая
Засунулась і висохла,
А я все літаю).
Дивлюсь — гетьман з старшиною…
Я води набрала,
Та в повні шлях перейшла ім,
А того й незнала,
Що він їхав в Переяслав
Москві присягати,
І вже ледве я наледве
Донесла до хати
Оту воду. Чом я з нею
Відер не побила.
Батька, матір, себе, брата,
Собак отруїла
Тою клятою водою.
От за-що караюсь,
От за що мене, сестрички,
І в рай не пускають.
Страждання на митарствах двох других душ припадають, більш меньш, за такі ж самі провини. Друга душа терпить за те, що царю московському Петрові I коня напувала, а митарство III душі випало від Бога за те, що вона, будучи маленькою дитиною, всміхнулася московській цариці Катерині II, коли та, зруйнувавши державне життя України й уярмивши український народ, проїзджала по здобутому Дніпру
