команду над ними. На мій запит, чи я тут у Могилеві особисто безпечний також від поляків, запевнив він мене, що як довго він є тут командантом, ґарантує мені безпеку моєї особи.
В Могилеві прожив я кілька днів, ніде не показуючись, а коли я довідався, що кіннота от. Шепаровича, що зросла тепер до бриґади, находиться в Ямполі, порішив я податися туди, тому що я чувся певнішим серед своїх людей. От. Шепарович вислав по мене підводу і я та от. Цімерман поїхали до Буші, де стояв обоз кінної бриґади от. Шепаровича. Пор. Левицький поїхав до Винниці, пор. Городинський дістав місце старшини ґен. штабу в одній бриґаді Армії У. Н. Р., а хор. Бехер, вступив до кінноти Шепаровича.
В Буші перебув я аж до відступу польської армії зпід Києва. Я мешкав у тамошнього пароха. Це була старша людина, високо освічена, очитана, давніше учитель семінарії в Камянці Подільськім. Парохія в Буші була для нього свого роду емеритурою. Він був вдоволений, що я у нього закватирувався, бо мав змогу порозмовляти зі мною і з українським священиком о. Збудовським, що також замешкав у нього. Він був вдоволений, як сам казав, що по дуже довгім часі знову має духову поживу, бо в Буші не мав ніякого товариства.
Ми вели в парохіяльнім домі власну кухню. Окрім о. Збудовського, от. Цімермана і мене харчувався у нас сот. Сосенко. Ми діставали від кінної бриґади всі споживчі артикули, а родичка пароха, яка вела йому господарство — він був удовець — варила нам. Парох і вона були нашими гостями. Парох був великий русофіл, старорежімець, зрештою не дивниця, бо старі люди не можуть так легко погодитися і зжитися з новою дійсністю. Але з роду був українцем і бажав укра-
