кинув ці намови і мовчав про них до сьогодні, але мушу тепер навести цей факт для добра історичної правди, щоби доказати, якою великою повагою ми тоді тішилися.
І дійсно ми зовсім не були чужинцями на українській землі. Український селянин, завзятий, скритий, вихований ворожою самоволею у природнім недовірї до всього, що приходить іззовні, який притім нетерпить нікого чужого на своїй землі, знав і інстинктом відчував, що він у нас мав і що з нами тратив. Охотно відчиняв він двері своєї скромної хати та вірно ділив нужду і смерть зі старшиною і стрільцем Української Галицької Армії. Але також москалі і поляки (ці останні на Україні ріжнилися від своїх галицьких краянів більшою культурою серця і людяністю) співпрацювали з українцями у самаритянськім ділі.
2 курені У.Г.А., роззброєні Денікінцями у Києві, так як і 2 залишені там для звязку старшини, попали там у полон, відколи зникли всякі вигляди на порозуміння між обома ворогами.
Притім ще раз у найяснішім світлі показалася прихильність і гаряча симпатія, яку в такім короткім часі здобула собі наша Армія по тім боці Збруча. Отаман Зелений, якого сильна індивідуальність мала так багато спільного з найкращими прикметами старого козацтва, хоч самого його облягав і сильно притискав у Трипіллі Денікін, освободив наших інтернованих у Дарниці старшин та стрільців і відправив їх під охороною своїх селян через Дніпро та дикі степи своєї батьківщини до нас.
Після розгрому Дієвої Армії стояла У. Г. А. перед альтернативою: або, залишивши усіх хорих, яких число доходило до 80% загального стану, і стративши майже увесь військовий матеріял, почати відступ у напрямку
