Населення починало бути невдоволене. Зерно, що його засіяли галицькі українці, пустило вже глибоке коріння. З нами прийшов у населення упорядкований але свободолюбний дух. Запроваджено знову російську адміністрацію, знову урядовано по російськи і повернулася російська мова як офіціяльна. З військами Денікіна вернулися також і дідичі і наново почався терор. В цілім краю ферментувало. Дотого большевики заляли цілий край тьмою аґітаторів, які наново підбунтовували нарід проти старорежімців. Приходили вісти про щораз нові напади, стара, ледви приборкана гидра знову підносила голову. При таких обставинах можна було передбачувати, що панування Денікінців не буде довге.
І так кінець Денікінців наближався. Наша Армія лежала покотом у недузі і не могла йому помогти. 19. листопада большевики, які побідно ішли вперед, заняли Київ. Наш відїзд загаювався щораз більше і більше. Замість заваґонувати і відтранспортувати нас, уживали Денікінці свого скупого залізничого парку до вивожування свого воєнного матеріялу, тяжкої артилєрії і летунського корпусу до Одеси. Все інше стояло ще на місці. Коли вже большевики відібрали Денікінцям Бердичів і потім Козятин, потягнулися денікінські війська ще перед У.Г.А. в напрямі Одеси, так що тепер У.Г. Армія мусіла крити Денікінцям відворот. I. Корпус переняв криття Винниці в околиці Калинівки, а II. Корпус в околиці Липівця.
З огляду на те, що III. Корпус не мав до розпорядження ніяких транспортових ваґонів, вирішено розпочати марш на полудневий схід пішим походом.
В перших днях грудня розпочався відступ III. Корпусу здовж залізничої лінії Винниця — Одеса. Вже передтим поробив мій бувший шеф ґенерального штабу всі можливо якнайдокладніші і найбільше запобігливі
