дипльоматичної передбачливости їх зовсім розбила.
Адже наша Армія була смертельно хора, ми мали замість Армії лише один мандрівний шпиталь, отже найважнішою журбою всіх повинно було бути передусім рятувати Армію, яка залишилася як одинокий символ державности, перед певною загибіллю. Так бодай я це розумів і всіми засобами змагав до того, щоби перевести мій корпус в околицю, яка моглаб своєю допомогою запевнити йому прожиток і спокій і де можнаб поволі привести хорих до здоровля. Найвигіднішими до цього видавалися мені німецькі кольонії на полудневий захід від Одеси. Тамошнє населення було богате, стояло на високім ступені культури і дійсно, як ми там прийшли, приняло нас дуже гостинно.
Для всіх тих, що не знають цієї околиці, попробую її описати. Ціла ця околиця на полудневий захід від Одеси та Акерману в Бесарабії, це був за часів цариці Катерини відвічний неужиток. Були там в давнину величезні ліси і болота. Катерина забажала зробити цю околицю управною. З тією метою закликала німецьких кольоністів, віддала їм дуже великі посілости по дуже низьких цінах і надала їм дуже великі привілеї. Кожна родина мала право на щонайменше 80 десятин землі. Ті колишні пустарі, ліси і багнища творять сьогодні завдяки невтомній пильності німців, одну з найурожайніших околиць совітської держави, правдивий збіжевий шпихлір. Селяни були тоді дуже маючі, села дуже великі, доми гарні і солідно будовані, вулиці широкі. Кожний дім мав щонайменше 2—3 кімнати з квітником і гарним подвірям, на якім стояли господарські будинки. Рілля там дуже урожайна, так званий чорнозем, який ніколи не потребує гноєння.
Ці німецькі села задержали у своїй внутрішній самоуправі старі німецькі, царицею Катериною, їм зали-
